<-- [Back to T.O.C.]
 
  Передрук з газети "Високий Замок"  
 
Герої українського спорту  
19.04.2002  
 
Віктор Сидорук: «Після перемог спортсмени вдячні й тренерам-тиранам…»
 
 
Михайло РОМАНЯК

Фото Віктора ДИЧЕНКА
--------------------------------------------------------------------------------
 
 
Торік Віктор Сидорук повернувся в Україну й очолив національну збірну зі стрільби з лука. Результати не забарилися: українські лучники утримують чільні позиції в Європі та світі.
 
 
Свого часу саме екс-львів’янин став першим вітчизняним тренером, який відчув смак олімпійських перемог, працюючи за кордоном. Це вже потім настав час росіян - Геннадія Турецького (плавання), Тетяни Тарасової, Наталії Линичук (фігурне катання), українця Віктора Коваленка (вітрильний спорт)…
 
 

- Вікторе Васильовичу, недавній виступ на чемпіонаті континенту в Туреччині підтвердив: Україна - лідер стрільби з лука в Європі...

- Не можу стверджувати, що ми бурхливо прогресуємо – триває процес становлення команди. Хоча відрадно: за той рік, що я в команді, є вже зрушення на краще. Моя практика роботи зі збірними СРСР, Іспанії, Італії і тепер – України свідчить, що необхідно давати дорогу молоді. Тому для мене не існує регалій, заслужених і колишніх чемпіонів. Головне, що являє собою спортсмен на даному етапі. На жаль, мої попередники більше дбали про негайні результати. Друге - це комплекс питань, які повинні змінити ставлення до навчально-тренувального процесу. Справді, в Туреччині ми підтвердили, що перебуваємо серед лідерів. Але мене насторожує невміння реалізувати те, до чого вже були готові. Бо коли спортсмен на змаганнях не показує результату, якого досяг на тренуваннях, це непокоїть. Тут з кращого боку відзначу чемпіона Європи Віктора Рубана, який вибив з боротьби двох сильних італійців - Франджиллі та Гальяццо, показавши при цьому максимальні результати. Чого, на жаль, не скажу про Олександра Сердюка та Олександра Алексєєнка, хоча вони й були готові до змагань. Дещо кращі справи у дівчат, які стали чемпіонками у команді. Упродовж багатьох років стабільно виступає Олена Садовнича. Проте Тетяні Бережній відсутність досвіду не дозволила вибороти медаль вищого ґатунку, ніж “бронза”. Катерина Палеха регулярно показує чудові результати в кваліфікації, проте в “олімпійці” часом вибуває з боротьби на ранніх етапах. Гадаю, тут причина в психології. На щастя, серед жінок маємо дещо більший вибір лучниць.

 

 
 

- Ви були одним з перших радянських тренерів, які успішно почали працювати за кордоном. І вже в 1992 році на Олімпіаді в Барселоні привели збірну Іспанії до перемоги...

- За два роки “підняти” спортсменів з 50-70-го місця, гадаю, лише в стрільбі з лука можливо. Однак поки бодай трохи не опанував іспанську, були труднощі - доводилося спілкуватися за допомогою жестів та міміки. Але я поставив у дуже жорсткі рамки президента і спортсменів. Президент федерації керував лише мною, бо для спортсменів я вже був президентом. Серед десяти лучників довелося проводити селекцію, відраховувати когось – а це було досить нелегко робити в Іспанії чи в Італії, де в людей зовсім інше мислення. І все ж вдалося дещо змінити їх менталітет. Було виконано величезний обсяг роботи: триразові тренування (часом – до десяти годин на день). У мене не виникало проблем з фінансуванням, слово тренера було законом. Як наслідок, у Барселоні збірна Іспанії здобула “золото”, а збірна Італії – “срібло” через чотири роки в Атланті. В Україні щодо цього не так просто: поряд із точкою зору головного тренера (який за контрактом несе пряму відповідальність) – безліч інших думок, напрямів, “доброзичливців” та ін. Дуже багато часу забирають зайві дискусії. Моє завдання: дати спортсменам все, але й вимагати від них максимального результату! Так щодо мене повинен поводитися й Держкомспорт. Але чого може вимагати від мене керівництво, якщо воно мені нічого не дало?

 

 
 

- Мені неодноразово доводилося чути, що Сидорука вважають навіть не жорстким, а – жорстоким тренером…

- Стосовно себе я більш жорсткий, ніж щодо будь-кого. Але сучасний спорт вимагає відповідального ставлення до себе та бійцівських рис. Для того, щоб спортсмен виробив у собі певний навик, тренер часом йде на примус. І коли цей примус переходить у свідомість, тоді атлет й матиме змогу реалізувати себе. Якщо за свою працю отримуєш нагороду – вдячний і тренеру-тирану…

 

 
 

- Чим для вас є Львів?

- Що найбільше запам’ятовується людині? Дитинство, шкільні та студентські роки... Все це пов’язано у мене зі Львовом. Не можу без хвилювання ходити цими вузенькими вуличками… Хоча й народився я над Дніпром – у селі Крюкове Полтавської області. Річ у тім, що в 1943 році під час німецької окупації нас з мамою вивезли на роботу до Німеччини. Визволили американці, і через Австрію ми повернулися додому. Спочатку - в Росію, де жив демобілізований батько, а потім переїхали до Львова. Тут я прожив майже тридцять років. Почав займатися стрільбою з лука під керівництвом Миколи Калиниченка, який стояв біля витоків цього виду спорту в СРСР. Згодом сам почав готуватися, тому в мене й зараз дещо інші погляди на тренувальний процес. Становлення стрільби з лука в країні відбувалося на моїх очах. Може, це нескромно, але я був першим чемпіоном СРСР, чемпіоном Європи та світу, тренером збірної СРСР. А почав займатися дуже пізно. До того працював керівником спортклубу Львівського інфізу та на кафедрі боротьби та важкої атлетики. І от одного разу потрібно було виставити команду на міжвузівські змагання. Зізнаюсь, тоді я вважав, що нормальна людина не те щоб стрілою – каменюкою має влучити у мішень. Проте, як з’ясувалося, це не так просто. Я продовжував змагатися на килимі, тому не мав проблем з 30-кілограмовим луком. Пригадую, що тоді жартували: уславлене футбольне “Динамо” приносить менше нагород, ніж сам Сидорук.

Наполегливо готувався до Олімпіади 1972 року в Мюнхені, де стрільбу з лука після перерви знову включили до програми. Проте, як відомо, через терористичний акт проти команди Ізраїлю змістили програму змагань. Йшлося взагалі про закриття Олімпіади. Це мене дещо вибило з колії, тож став лише сьомим. Зате наступного року переміг на чемпіонаті світу. Змагання відбувалися в Греноблі (Франція). Змагалися, стоячи на плотах, – така була сильна злива. Через це довелося стріляти на всіх чотирьох дистанціях в один день. Сильний вітер виносив стріли за межі стрільбища... Було нелегко, бо вперше зіткнувся з такою погодою, але тим почеснішою стала перемога. До Олімпіад в Монреалі та Москві я вже підійшов у ранзі тренера збірної СРСР. Хоча ще міг залишатися у спорті, та тодішній голова спорткомітету Павлов рішуче “запропонував” погодитися на посаду тренера. Гадаю, що виступили в Монреалі непогано. Саме тоді львів’янка Валентина Ковпан стала срібною призеркою Олімпіади. Третьою була Зебінісо Рустамова, а Володимир Чендаров – п’ятим.

Та якщо мій організм ще якось мирився з львівською вологістю, то дітям лікарі категорично рекомендували змінити клімат. Маючи можливість вибирати між Москвою, Ленінградом, Одесою та Києвом, я переїхав до столиці України.

 

 
 

- Схоже, саме час розповісти про свою сім’ю…

- Одружився я ще на першому курсі інституту. Ми з дружиною були знайомі ще зі школи. Світлана закінчила Львівський медінститут і працювала хірургом, головним лікарем. Дуже переживала, що не зможе працювати за фахом в Іспанії, куди поїхала разом зі мною. Діти вже дорослі, маю двох онуків. Син Віктор - майстер спорту, свого часу допомагав мені і залишився працювати в Римі. Дочка Тетяна з сім’єю живе у Мюнхені.

 
  <-- [Back to T.O.C.] [Top]